Історико-археологічний музейний комплекс "Древній Любеч"
Історія оригінального музейного предмету
Самопрядка
Прядиво… Це дійсно ДИВО, диво нашого народу, з одного боку титанічна праця, а з іншого своєрідна медитація. Споконвіку - це виключно жіноча справа, що захоплювала все жіноцтво, адже і вибору особливого не було. Не буде нитки – не буде одягу для родини, та не тільки одягу, ні рушника, ні скатертини, ні завіски, ні навіть килимка під ноги.
Народження кожного виробу передбачало тривалий шлях: від моменту висівання льону (коноплі) - до прядіння і ткання та пошиття, з пізнішим оздобленням орнаментами. Самопрядка або самопряд, поворотка – прядка з автоматичним зсукуванням нитки і намотуванням пряжи на веретено. Частіше за все споряджається ножним приводом.
Припускається, що механічна прядка вперше з’явилася в Індії, звідки поширилася по світу. У Європі з’явилася на початку ХІV століття. У ній використовується колесо, що обертається
за допомогою ножної педалі. Коли до прядки додали вилку в ХV столітті прядіння вже не треба було переривати на намотування. Стрижень веретена став віссю, на якій закріплені котушка та вилка.
Саме така оригінальна самопрядка зображена на фото, що експонується на виставці «Ткацтво». Перший майстер-клас з прядіння для музейчиків провела майстриня Антоненко Марія Омельянівна у 2009 році, вона і передала в рамках дії акції «Подаруй музею експонат» свою прядку, яка була створена індивідуально для неї.
Взагалі майстер, що виготовляв прядку - це був батько, брат чи наречений. Він враховув зріст і вік прялі, а також кожен майстер вносив в прядку частину своєї душі і «бачив» її по своєму, а отже міг розмалювати, оздобити чи вирізьбити на ній щось, що саме він бажав. Кожна прядка була дійсно – авторською.
Ткацький верстат
Ткацтво - одне з перших людських ремесел, та на теренах України відоме ще з палеоліту. Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки та дівчата. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади. Повна скриня полотен, рушників і сорочок – це не тільки ознака достатку, але й працьовитості.
В Україні побутували два різновиди верстатів: вертикальний (так звані «розбої») і горизонтальний (кросна). Перший являв собою звичайну раму, на яку натягували нитку основи. Візерунок закладали вручну або за допомогою точної палички (глиці). Ущільнення ниток проводили спеціальними гребенями. Цей вид верстатів був досить архаїчним і на початку ХХ століття практично вийшов із ужитку через обмеженість візерунків та незручність.
На відміну від вертикального горизонтальний верстат мав ремізки (начиння) – пристрій для піднімання і опускання ниток основ. Вони задіювали до процесу ще й ноги ткалі, якими вона тисла на педалі для перемикання ремізок. На такому верстаті була можливість робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.
Саме такий оригінальний ткацький верстат зображений на фото, що експонується
на виставці «Ткацтво», наданий Сердюк Лідією із с. Миси, в рамках дії акції «Подаруй музею експонат», який належав її матері Сердюк Марії Олександрівні.
Верстат вірно служив своїм господарям. Надійно працювали усі його деталі. Нитку до нитки, рядок до рядка – і народжувалося справжнє диво, яке в руках справжньої майстрині перетворювалося на вишукані рушники чи сорочки. На цьому ж верстаті ткали і рядна, якими застеляли піч, лави, піл чи долівку.
Пастка для ловлі риби «верша»
Оригінальну лозяну пастку для ловлі риби «верша» надав Анатолій Костюк в рамках акції «Подаруй музею експонат». Пастка сплетена з лози, в регіонах її називають по різному – верша, неріт, ятір, кошуля. Така пастка вважається одним з найдавніших риболовних знарядь. Вони широко використовувалися в Україні у давні часи, що знайшло
відображення у фольклорі та українській фразеології, а в деяких регіонах використовуються й досі.
Верші існують двох видів: з отвором для виймання риби, який затуляють корком сіном, соломою, ганчір’ям, або без такого отвору, які, як правило, за розміром були менші.
Зазначена пастка має вигляд каркасної конструкції лійкоподібної форми з внутрішнім отвором у формі зрізаного конусу. Таку пастку застосовували для добування риби як взимку так і влітку. Встановлювали в протоках, озерцях, болотах та інших неглибоких місцях.
Пастка для ловлі риби «скрипка»
В експозиційній виставці «Рибальство: історія та сучасність» можна побачити оригінальну пастку для ловлі риби «скрипка», надану Анатолієм Костюком, якою користувався його батько, а можливо, і дід. Пастка для риби є однією з найстаріших задокументованих реліквій в культурах корінних народів усього світу. Ловля риби за допомогою пастки, яка за внутрішньою будовою нагадує лійку, була стратегією у майже кожній первісній культурі.
Існують різні конструкції пасток за формою та принципом застосування, проте один варіант є універсальним. Це плетені пастки із лози, які за внутрішньою будовою нагадують лійку, урізаний конус, принцип роботи яких полягає в тому, що риба повинна вільно потрапляти в пастку, а виплисти з неї була б не в змозі через особливості конструкції самої пастки.
До вашої уваги пастка з плетеної лози, яка зветься «Скрипка». Таке найменування, скоріш за все, походить від особливості зазначеної пастки при переміщенні видавати характерний звук – скрипіти. Пастку «скрипка» застосовували для ловлі риби тільки взимку ставлячи під кригу. Коли у водоймі задуха, нестача кисню, риба підпливає до отвору в льоді, де вода більш збагачена киснем. Рибалка маючи певний досвід , після визначення чи є задуха в певній водоймі, ставив пастку під лід в отвір, куди риба підпливала та потрапляла в пастку, з якої виплисти вже не могла. Через певний проміжок часу пастку діставали з під льоду, рибу через отвір в протилежній частині від входу пастки діставали і далі процес добування риби повторювався.
Човен-довбанка
В експозиційній виставці «Рибальство: історія та сучасність» можна побачити оригінальний човен-довбанку, наданий Анатолієм Нечипоренко в рамках акції «Подаруй музею експонат».
Човен – довбанка або однодеревка це найдавніший тип човнів відомий до тепер археологам, перші згадки яких датуються неолітом, біля 800 років до н.е..
Довбанка (однодеревка) виготовлявся шляхом видовбування або випалювання серцевини стовбура одного суцільного дерева.
Будівництво човна-довбанки починається з вибору колоди відповідних розмірів. З її серцевини видаляють таку кількість деревини, щоб зробити судно відносно легким за вагою та плавучим, але досить міцним щоб утримати екіпаж разом з вантажем. Для виготовлення човнів-довбанок вибирали певну породу деревини в залежності від міцності, довговічності, щільності. В наших краях невеликі човни-довбанки виготовлялися з липи, осики, верби, для виготовлення більших суден, які використовувалися для перевезення значної кількості людей та вантажу, обирали дуб. Будівництво суден складалося з кількох етапів. З початку із зовнішньої сторони видаляли кору та надавали певної форми, далі видаляли серцевину з внутрішньої сторони. До появи металевих інструментів довбанки часто виготовляли за допомогою розведення в колоді контрольованого вогнища, після чого згорілу деревину видаляли за допомогою тесл. Іншим методом є вирізання та видовбування за допомогою сокир, тесл, ножів.
Човни-довбанки використовувалися для перевезення людей, вантажів, займання промислами. Свого часу в древньому Любечі виготовляли човни-однодеревки, на яких торговий люд по водному шляху «із варяг в греки» вів торгівлю з Візантією та арабським світом.
3D-модель горщика з Любеча
Горщик походить з археологічних розкопок садиби ювеліра середини ХІІІ ст., дослідженої у 2010—2011 рр. на городищі Замкова Гора у Любечі під керівництвом Веремейчик Олени Михайлівни (кандидат історичних наук, доцент, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка, Чернігів). Це найбільша зі знайдених за розмірами посудина.
При дослідженні горщика, який походить з дзвоноподібної господарської ями споруди 10, було задіяно фотограмметричний метод (серія з фотографій) побудови його 3D-моделі для подальших додаткових метрологічних вимірів. Фотограмметричне сканування та модель виконали В.С. Жигола та В.М. Скороход (див. статтю: http://www.vgosau.kiev.ua/load_period-sb/adiu_29(4).pdf)