Історико-археологічний музейний комплекс "Древній Любеч"
ІСТОРІЯ ОРИГІНАЛЬНОГО МУЗЕЙНОГО ПРЕДМЕТУ
ЖОРНА
В експозиційній виставці «Хліб та хліборобство» можна побачити оригінальні дерев’яні жорна, які передані у 2009 році зі шкільного музею Любецької с/ш та кам’яні, які були знайдені під час археологічних досліджень на території Любеча.
Ні для кого не секрет, що одним із найважливіших завдань протягом тривалого часу історії для людства було виготовлення хліба. Але вирощене зерно потрібно було ще переробити, так як у не переробленому вигляді воно було не досить апетитним. Саме тому важливим знаряддям українського хлібороба були різних видів ручні жорна, які використовувалися для перемелювання борошна.
Жорна – один з найдавніших і найпростіших видів млинарських механізмів на території України, пристрій для ручного механічного помелу зернових культур.
Початок використання примітивних жорнових каменів на наших землях сягає ранньослов’янської та давньоруської доби, а їх більш раннього аналога – зернотерок – ще часів неоліту. Значного поширення жорна набули в давньоруський час, коли вони стали основним млинарським знаряддям у домашньому господарстві. Найдавініша писемна згадка про жорновий помел є в літописі «Повість временних літ»: «Крупяще жито и своима руками измълъ».
Жорна відігравали важливу роль у системі життєзабезпечення та господарському укладі селян впродовж багатьох століть. Багатьох людей врятували жорна від голодної смерті у часи голодоморів ХХ ст.
В різних регіонах України жорна часто мали свої місцеві назви, наприклад на Чернігівщині – «млинок».
Традиційні жорна складаються із верхнього каменю (верхняка) та нижнього каменю (спідняка). Причому нижній камінь нерухомо закріплений в дерев’яному ящику або закопаний в землю, а верхній – обертається за допомогою ручки «погонича» за годинниковою стрілкою (тобто за рухом сонця). Саме такий пристрій, який запускався в дію рукою, можна назвати першим примітивним млином. Жорна виготовляли із каменю, дерева, із застосуванням металовмісних ріжучих елементів або інших подібних матеріалів.
В Україні ручні жорна поділялися на два типи: відкриті й закриті. До першого належали пристрої, камені яких були частково або повністю відкритими, і борошно висипалося прямо додолу безпосередньо на розіслане рядно. У закритих жорнах камені вставлялися у футляр («обичайка», «кожух»). Цей тип жорен вважався більш досконалим, оскільки футляр запобігав розкиданню продукту.
Нині жорна – вже віддалена історія. Невід'ємний колись елемент людського життя можна побачити хіба що в музейних експозиціях
СКРИНІ
Скриня з давна була важливим елементом в оформленні традиційного українського житла. Такий елемент меблів виконував функції місця для зберігання одягу, рушників, хусток та інших побутових речей. А ще скриня була невід’ємним складником дівочого приданого, в якому придане з рештою і зберігалося.
Особливого розквіту скринництво зазнало упродовж ХІХ – першої половини ХХ століття, посівши особливе місце в меблевому ремеслі. Майстрів же які спеціалізувалися саме на виготовлені скринь називали скринниками.
Основним матеріалом для виготовлення скринь служили дерев’яні дошки з листяних порід дерева, найчастіше використовували дубові, кленові або липові. За конструкцією скриня нагадувала великий прямокутний ящик з кришкою, яка обов’язково замикалася на ключ. Невід’ємним оздобленням скрині були ковані ручки по бокам, дно скрині робили плоским, іноді доповнюючи його ніжками. Зверху скриню, зазвичай, накривали рядном, килимом, або рушниками. Доволі часто скрині виготовляли таких форм та розмірів, які дозволяли використовувати її як ліжко або стіл.Щодо кольору, то скрині найчастіше фарбували червоною фарбою різних відтінків. Однак, в деяких місцевостях, існувала практика більш складного та цікавого оздоблення скринь декоративним розписом. Такі скрині називали «мальованими».
Оздобленням скринь, зазвичай, займалися самі майстри-столяри, прикрашаючи їх яскравими рослинними орнаментами.
В середині ХХ століття побутові функції скрині поступово перейняв на себе більш новий столярний виріб – шафа. Однак ще довгий час скрині зберігалися та використовувалися як важливий предмет обрядових дій пов’язаних з весільним обрядом.
Саме така оригінальна дерев’яна скриня зображена на першому фото експонується на виставці «Деревообробка. Столярство», яку надала закладу в рамках дії акції «Подаруй музею експонат» Лесун Віра Петрівна.
На другому фото зображена скриня із дуба, виготовлена на замовлення закладу заслуженим майстром народної творчості України Каменецьким Андрієм Григоровичем, яка також представлена на виставці «Деревообробка.
Столярство».
Самопрядка
Прядиво… Це дійсно ДИВО, диво нашого народу, з одного боку титанічна праця, а з іншого своєрідна медитація. Споконвіку - це виключно жіноча справа, що захоплювала все жіноцтво, адже і вибору особливого не було. Не буде нитки – не буде одягу для родини, та не тільки одягу, ні рушника, ні скатертини, ні завіски, ні навіть килимка під ноги.
Народження кожного виробу передбачало тривалий шлях: від моменту висівання льону (коноплі) - до прядіння і ткання та пошиття, з пізнішим оздобленням орнаментами. Самопрядка або самопряд, поворотка – прядка з автоматичним зсукуванням нитки і намотуванням пряжи на веретено. Частіше за все споряджається ножним приводом.
Припускається, що механічна прядка вперше з’явилася в Індії, звідки поширилася по світу. У Європі з’явилася на початку ХІV століття. У ній використовується колесо, що обертається
за допомогою ножної педалі. Коли до прядки додали вилку в ХV столітті прядіння вже не треба було переривати на намотування. Стрижень веретена став віссю, на якій закріплені котушка та вилка.
Саме така оригінальна самопрядка зображена на фото, що експонується на виставці «Ткацтво». Перший майстер-клас з прядіння для музейчиків провела майстриня Антоненко Марія Омельянівна у 2009 році, вона і передала в рамках дії акції «Подаруй музею експонат» свою прядку, яка була створена індивідуально для неї.
Взагалі майстер, що виготовляв прядку - це був батько, брат чи наречений. Він враховув зріст і вік прялі, а також кожен майстер вносив в прядку частину своєї душі і «бачив» її по своєму, а отже міг розмалювати, оздобити чи вирізьбити на ній щось, що саме він бажав. Кожна прядка була дійсно – авторською.
Ткацький верстат
Ткацтво - одне з перших людських ремесел, та на теренах України відоме ще з палеоліту. Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки та дівчата. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади. Повна скриня полотен, рушників і сорочок – це не тільки ознака достатку, але й працьовитості.
В Україні побутували два різновиди верстатів: вертикальний (так звані «розбої») і горизонтальний (кросна). Перший являв собою звичайну раму, на яку натягували нитку основи. Візерунок закладали вручну або за допомогою точної палички (глиці). Ущільнення ниток проводили спеціальними гребенями. Цей вид верстатів був досить архаїчним і на початку ХХ століття практично вийшов із ужитку через обмеженість візерунків та незручність.
На відміну від вертикального горизонтальний верстат мав ремізки (начиння) – пристрій для піднімання і опускання ниток основ. Вони задіювали до процесу ще й ноги ткалі, якими вона тисла на педалі для перемикання ремізок. На такому верстаті була можливість робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.
Саме такий оригінальний ткацький верстат зображений на фото, що експонується
на виставці «Ткацтво», наданий Сердюк Лідією із с. Миси, в рамках дії акції «Подаруй музею експонат», який належав її матері Сердюк Марії Олександрівні.
Верстат вірно служив своїм господарям. Надійно працювали усі його деталі. Нитку до нитки, рядок до рядка – і народжувалося справжнє диво, яке в руках справжньої майстрині перетворювалося на вишукані рушники чи сорочки. На цьому ж верстаті ткали і рядна, якими застеляли піч, лави, піл чи долівку.
Пастка для ловлі риби «верша»
Оригінальну лозяну пастку для ловлі риби «верша» надав Анатолій Костюк в рамках акції «Подаруй музею експонат». Пастка сплетена з лози, в регіонах її називають по різному – верша, неріт, ятір, кошуля. Така пастка вважається одним з найдавніших риболовних знарядь. Вони широко використовувалися в Україні у давні часи, що знайшло
відображення у фольклорі та українській фразеології, а в деяких регіонах використовуються й досі.
Верші існують двох видів: з отвором для виймання риби, який затуляють корком сіном, соломою, ганчір’ям, або без такого отвору, які, як правило, за розміром були менші.
Зазначена пастка має вигляд каркасної конструкції лійкоподібної форми з внутрішнім отвором у формі зрізаного конусу. Таку пастку застосовували для добування риби як взимку так і влітку. Встановлювали в протоках, озерцях, болотах та інших неглибоких місцях.
Пастка для ловлі риби «скрипка»
В експозиційній виставці «Рибальство: історія та сучасність» можна побачити оригінальну пастку для ловлі риби «скрипка», надану Анатолієм Костюком, якою користувався його батько, а можливо, і дід. Пастка для риби є однією з найстаріших задокументованих реліквій в культурах корінних народів усього світу. Ловля риби за допомогою пастки, яка за внутрішньою будовою нагадує лійку, була стратегією у майже кожній первісній культурі.
Існують різні конструкції пасток за формою та принципом застосування, проте один варіант є універсальним. Це плетені пастки із лози, які за внутрішньою будовою нагадують лійку, урізаний конус, принцип роботи яких полягає в тому, що риба повинна вільно потрапляти в пастку, а виплисти з неї була б не в змозі через особливості конструкції самої пастки.
До вашої уваги пастка з плетеної лози, яка зветься «Скрипка». Таке найменування, скоріш за все, походить від особливості зазначеної пастки при переміщенні видавати характерний звук – скрипіти. Пастку «скрипка» застосовували для ловлі риби тільки взимку ставлячи під кригу. Коли у водоймі задуха, нестача кисню, риба підпливає до отвору в льоді, де вода більш збагачена киснем. Рибалка маючи певний досвід , після визначення чи є задуха в певній водоймі, ставив пастку під лід в отвір, куди риба підпливала та потрапляла в пастку, з якої виплисти вже не могла. Через певний проміжок часу пастку діставали з під льоду, рибу через отвір в протилежній частині від входу пастки діставали і далі процес добування риби повторювався.
Човен-довбанка
В експозиційній виставці «Рибальство: історія та сучасність» можна побачити оригінальний човен-довбанку, наданий Анатолієм Нечипоренко в рамках акції «Подаруй музею експонат».
Човен – довбанка або однодеревка це найдавніший тип човнів відомий до тепер археологам, перші згадки яких датуються неолітом, біля 800 років до н.е..
Довбанка (однодеревка) виготовлявся шляхом видовбування або випалювання серцевини стовбура одного суцільного дерева.
Будівництво човна-довбанки починається з вибору колоди відповідних розмірів. З її серцевини видаляють таку кількість деревини, щоб зробити судно відносно легким за вагою та плавучим, але досить міцним щоб утримати екіпаж разом з вантажем. Для виготовлення човнів-довбанок вибирали певну породу деревини в залежності від міцності, довговічності, щільності. В наших краях невеликі човни-довбанки виготовлялися з липи, осики, верби, для виготовлення більших суден, які використовувалися для перевезення значної кількості людей та вантажу, обирали дуб. Будівництво суден складалося з кількох етапів. З початку із зовнішньої сторони видаляли кору та надавали певної форми, далі видаляли серцевину з внутрішньої сторони. До появи металевих інструментів довбанки часто виготовляли за допомогою розведення в колоді контрольованого вогнища, після чого згорілу деревину видаляли за допомогою тесл. Іншим методом є вирізання та видовбування за допомогою сокир, тесл, ножів.
Човни-довбанки використовувалися для перевезення людей, вантажів, займання промислами. Свого часу в древньому Любечі виготовляли човни-однодеревки, на яких торговий люд по водному шляху «із варяг в греки» вів торгівлю з Візантією та арабським світом.
3D-модель горщика з Любеча
Горщик походить з археологічних розкопок садиби ювеліра середини ХІІІ ст., дослідженої у 2010—2011 рр. на городищі Замкова Гора у Любечі під керівництвом Веремейчик Олени Михайлівни (кандидат історичних наук, доцент, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка, Чернігів). Це найбільша зі знайдених за розмірами посудина.
При дослідженні горщика, який походить з дзвоноподібної господарської ями споруди 10, було задіяно фотограмметричний метод (серія з фотографій) побудови його 3D-моделі для подальших додаткових метрологічних вимірів. Фотограмметричне сканування та модель виконали В.С. Жигола та В.М. Скороход (див. статтю: http://www.vgosau.kiev.ua/load_period-sb/adiu_29(4).pdf)